Мені не соромно, що я годую сім’ю пельменями. І вам не має бути

Є щось дивне в тому, як легко ми починаємо відчувати провину. Не встигла приготувати борщ — соромно. Купила напівфабрикати — соромно. Зварила пельмені — уже здається, що “зекономила на любові”. Але хіба любов вимірюється кількістю годин, проведених біля плити? Ми живемо у час, коли кожен день — це забіг. Робота, діти, навчання, побут, сто речей одночасно. І коли ввечері, замість того, щоб готувати складну вечерю, ти просто ставиш на плиту каструлю з пельменями — це не слабкість. Це турбота в найпростішому, але чесному вигляді. Мені не соромно, що я годую сім’ю пельменями. Бо я знаю, що вони зроблені з нормального м’яса, з тонкого тіста, без “Е-додатків” і хімії. І я знаю, що після цієї вечері всі будуть ситі, задоволені і не чекатимуть на мене до ночі з кухні. Я бачу, як часто ми, жінки (та й чоловіки теж), женемось за якимись нереальними стандартами. У соцмережах — ідеальні столи, домашній хліб, і кожна страва — витвір мистецтва. І з’являється відчуття, що якщо ти не вариш бульйон зранку — ти «погана мама» або «господиня не така». Але насправді, сім’ї потрібна не ідеальна вечеря. Їм потрібна ти — жива, спокійна, усміхнена. Коли я ставлю на стіл тарілку гарячих пельменів, мені добре. Не тому, що це швидко. А тому, що це справжня їжа. Тепла, ситна, зроблена для таких моментів, коли не хочеться нічого ускладнювати. Пельмені — це не компроміс. Це маленький порятунок у світі, де нас щодня просять бути продуктивними, креативними, енергійними й при цьому ще й кулінарними геніями. Але хіба турбота має виглядати тільки як “зварений борщ”? Може, турбота — це коли ти встигаєш сісти поруч, посміятись і просто побути разом? У «Галі Балуваної» ми давно зрозуміли: їжа може бути простою і якісною одночасно. Наші пельмені — не фабричні “заморозки”. Це продукт, зроблений із добрих інгредієнтів, без поспіху, щоб кожен шматочок нагадував домашній смак. Ми робимо їх для таких вечорів, коли хочеться не втомлюватися, а просто насолодитися моментом. Бо балувати — це не про лінь. Це про любов. Про довіру — до себе, до часу, до того, що можна бути “достатньо хорошою”, навіть якщо вечеря не потребує кулінарного марафону. Мені не соромно за пельмені. Бо я обираю не між “домашнє” і “куплене”, а між “втомлена мама” і “мама, яка має час усміхнутися”. І якщо прості пельмені можуть повернути цей спокій — хіба це не найкраще рішення? Тому не соромтесь. Годуйте своїх близьких тим, що робить життя легшим і теплішим. А якщо це пельмені — то нехай будуть найсмачніші.